ПРО ПЕРЕКЛАД УКРАЇНСЬКОЮ

Чи під силу мові Тараса переклад цитат?

Кілька років тому статтю з такою назвою вже публікували. Та й не раз, потрапляючи в різні читацькі контексти. Уперше — в газеті для вчителів “Українська мова та література” (1999, № 40), а потім у журналі “Всесвіт” (2000, № 1—2, С. 166—170) і в науковому збірнику “Слово і суспільство” (Ч. 2. — Київ, 2000, С. 79—85). Оприлюднив її сайт www.novamova.com.ua, а в Криму також “Дзвін Севастополя” (2002, № 3—5). Було й чимало відгуків. Та й не менше фігур мовчазного подиву, спроб обійти або підмінити важливу проблему, що нею людство переймалося від часів випікання на глиняних табличках клинописного шумерсько-аккадського словника. Чи не найприхильніший до позиції автора мовознавець, лексикограф і перекладач С. Караванський, виступаючи там само в “УМТЛ” (“До питання про неперекладність”, 2000, № 2), звузив її до накопичення суржику за два останні століття, тож загалом вдячний його однодумець мусив удатися до уточнень та роз’яснень (“Суржик як недопереклад”, “УМТЛ”, 2000, № 11). Зрештою, саме це непорозуміння спричинило до концептуально корисних відбрунькувань теми, зокрема воно вивело на ідею розглядати мовний пуризм як переклад (міжмовний або внутрішньомовний). З інших же, навпаки, вибудовується глухий фортечний мур, мур ритуалів несприйняття, за яким ховається якесь чудисько в обладунках страху і зневіри, чий несамовитий голодний рев під супровід брязкоту кайданів розноситься по всій планеті позивними країни. Чудисько дике, стопащеке, принижене, обізлене, небезпечне й нещасне — справжній демон неволі. Жеручи мільйони душ, воно не бажає нічого з’ясовувати. А дослідити треба вже цю нехіть зважувати чиїсь докази. Та чи здатна філологія самотужки постати перед ним дзеркалом правди, щоб спонукати до гризот і метаморфоз, коли її саму нерідко засліплюють ідол невідворотності людської кривди і звабливий блиск академічних скіпетрів? Це ж від імені науки нас навертають до нищення набутих споконвіку цінностей…

З дискусій про перекладність сьогодні неминуче виносиш відчуття того, наскільки непросто, але й конче потрібно сформувати цю, на перший погляд, ніби й не надто складну засаду в теорії. Та значно важче й набагато важливіше виплекати її в ділі, на практиці — як орудну ланку фахового перекладацького кредо, тим паче як елемент побутової масової свідомості. Поза сумнівом, засада ця — рушій культури, виразник мовного суверенітету й розумового потенціалу цілого народу, а отже, і прапор громадянської гідності. Хоч як мудруй, місткий термін “перекладність” мимоволі виходить за межі науки про переклад і творчої робітні. Тому, розширивши й освіживши виклад теми, яка залишається злободенною, пропоную її увазі читача.
Віталій РАДЧУК

Що таке перекладність? По-простому кажучи, це можливість відтворити щось засобами іншої мови. У широкому сенсі — вияв взаємного тяжіння, здатність зрозуміти і втілити, тобто витлумачити чужий світ думок і почувань питомими для себе і свого середовища формами вираження. Слід наголосити: йдеться про міцність мостів порозуміння і саме про об’єктивний параметр стану зчепності між мовами, людьми і народами, який не залежить від наявності й довершеності словників, від чиїхось особистих талантів або примх. Так само вміст потрібного нам для життя кисню в повітрі не залежить від чутливості приладів, якими його вимірюють.

Перекладність — ключове поняття в теорії перекладу й основоположний принцип у професійному світогляді перекладача. Без орудної ідеї потенціалу мови, яку на практиці завжди живить відчуття її тонкощів, годі уявити як роботу журналіста чи письменника, так і посередника в міжмовному спілкуванні — інтерпретатора чужих думок і душевних поривань. Бо хто ж братиметься за переклад, коли наперед відомо, що нічого перекласти не вдасться?

Утім, у нашому повсякденному побуті живучим залишається забобон неперекладності — переконання в незламній монополії на думку і почуття тієї мови, що нею первісно їх висловлено. Це може здатися дуже дивним, але сповідують ідею неперекладності передусім люди, які причетні до мистецтва слова і науки про слово: професійні газетярі, радіо- і тележурналісти, письменники, літературні критики і — що особливо характерно (чи, краще б сказати, надзвичайно парадоксально) — мовознавці. Забобон неперекладності сьогодні так міцно вкорінений, що виступати проти нього відкрито, ризикуючи тим, що тебе обвішають ярликами з усілякими “ізмами” (на які завжди багатий сон ледачого розуму), може хіба що нерозважливий єретик. Освічені носії української мови уникають перекладу в тих випадках, коли він не лише можливий і робиться легко, а й конче потрібний як елемент культури цілісного тексту, життєздатності мови і доступності самої думки. Ця шкідлива звичка німувати на своє і рідне, звичка відмовлятися від власного голосу на користь чужого набула такого поширення, що ми її навіть не помічаємо. Можна без перебільшення твердити, що нею вражена вся українськомовна спільнота.

Надто тоді це очевидно, коли цитуємо чужомовних авторів без перекладу, нібито “для документальності”. Що ж ми у таких випадках хочемо документувати: фізичний порух чужого пера, вібрації звуку чи доказ свого розуміння суті висловлювання? А може, нестійкість своєї розчахненої психіки? Мова-бо — душа народу. Чи потрапить душа вічно сіпатися між різними світами й залишатися при здоров’ї? Чи годне буяти цвітом перекотиполе? А може, то скріплений знаком нового власника протокол збуту-продажу душі? Тавро прислужництва, таке звичне й миле, що розійшлося родимими плямами по всьому етнічному тілу? Чи не посвідка про фатальні метастази всередині організму?

Ось приклад парадокса, з якого аж випирає недомисел: критик-літературознавець у відгуку на перекладознавчу книжку наводить, не впускаючи у свою мову, відомі слова М. Цвєтаєвої: “Мені кажуть — Пушкін не піддається перекладові. Як може не піддаватися перекладові той, хто переклав на свою (загальнолюдську) мову не сказане і несказанне?..” [1] Ідеться про поета, що своїми перекладами й оригінальними творами сам спростував той скептицизм щодо “домашніх” можливостей своєї мови, якого чіпко трималося франкомовне російське дворянство. Мало того — показав, що “великій і могутній” мові росіян надається вселенський гуманізм. Якби О. Пушкін був вузькосвітським поетом, його самого ніхто і не брався би перекладати. Він-бо й сам провіщав: “Про мене відголос пройде в усій Русі великій. І нарече мене всяк сущий в ній язик”. І всяк язик поета по-своєму “нарік” і переклав.

Будь-яка розвинена мова має множину варіантів перекладу кожного твору класики. Це динамічна множина, що живе внутрішньою взаємодією, поповнюється і всіма іпостасями оновлюється. Бо зміст не заморозиш текстом, як у холодильнику, книжка — не мертве й незрушне тіло почуття і думки, а порив невпинної людської свідомості до вічно мінливого життя, яке збагачує книжку кожним прочитанням. У книжок своя доля. Книжка має властивість окремого слова, зміст якого вібрує і дихає киснем довкілля. Феномен всесвітньої літератури завдячує майже виключно перекладам. “Заповіт” Т. Шевченка надруковано в одній книжці 147-ма різними мовами. Тільки російських перекладів “Заповіту” відомо понад 60. Мандруючи через віки країнами й світами в різномовних тлумаченнях, хай би якими своєрідними й наближеними вони були, “Кобзар” убирає пульс мільйонів сердець, усотує болі й радощі планети, стаючи її історією.

Водночас переклад розв’язує завдання тієї культури, мовою якої він зроблений. Тому О. Пушкіна в Україні перекладали десятки поетів. Візьмімо “Євгенія Онєгіна” і переконаймося: те, що складає самобутність і чарівність, саме єство пушкінської поезії, — не щезає під конгеніальним пером М. Рильського, а розкривається новими гранями. При цьому російський класик виявляє багатющий потенціал української мови. Те саме завдяки М. Рильському дає нам “Пан Тадеуш” А. Міцкевича. У 26-му й 27-му числах альманаху “Сузір’я” за 1987 і 1988 роки мною подано 12 перекладів поезії О. Пушкіна “Лист у Сибір”, п’ять версій його сонета “Поетові” та 16 (сьогодні їх майже 30) поетичних тлумачень “Паруса” М. Лермонтова, у № 1 журналу “Рідна школа” за 1997 рік — вісім варіантів перекладу вірша О. Пушкіна “Я вас кохав”. В університеті мої студенти порівнюють, як осягли “Гамлета” В. Шекспіра, перекладаючи тутешнім словом, Ю. Федькович, М. Старицький, П. Куліш, І. Рудницький, Г. Хоткевич, О. Бургардт, В. Вер, Л. Гребінка, Г. Кочур, Ю. Андрухович. Розбираємо 12 українських перекладів його 66-го сонета, 12 віршованих прочитань “Ельдорадо” Е. По, 15 трактувань “Осінньої пісні” П. Верлена, 16 втілень “Нічної пісні мандрівника” Й.-В. Ґете, чимало інших таких колекцій, вервечок, естафет. Усі вони доводять, що переклад класики — форма причетності, знаряддя осмислення, документальне свідчення того, що поезія взяла за душу, і над її рядками думали. Поза сумнівом, перевираження не просто фіксує, а відтінює думку і тим самим поглиблює, збагачує; тому і множина тлумачень розбуркує її краще, ніж “бездітний” першотекст. Та коли вірші О. Пушкіна можуть зручно почуватися в українській мові, то невже відгук про поета М. Цвєтаєвої, написаний неримованою прозою, не піддається відтворенню? Невже краще переписати його бездумно, тим самим показавши своє безпорадне самозречення, неповагу до мови Т. Шевченка і заразом — повне нерозуміння цитованого джерела, свою чужість у поглядах до О. Пушкіна і М. Цвєтаєвої?

Назагал перекладність ступенюється як здатність культур вести діалог, хоч незрідка посередник натикається на парадокс аналізу, що не увінчується синтезом. Індійський мудрець Крішнамурті застерігав: коли немає бачення цілого, деталі набувають неймовірних розмірів. “Ціле, — підкреслював О. Кундзіч, — перекладне навіть у тому випадку, коли воно складається з неперекладних елементів” [2].

Є серед поетів перекладачі настільки тонкі та вразливі у своїй чуттєвості й чутливості, що потреба найменшої зміни звука або поруху пензля під час переходу твору з мови в мову видається їм перекрученням цілісного задуму й оригінальної системи художніх знаків. До таких належить у нас А. Содомора — глибокий аналітик, віртуоз перекладу, чиє вміння угледіти й перевтілити суть поезії мажорно свідчить саме на користь її перекладності. А проте щира скромність Протея, невгамовність у творчому пошуку (в мистецтві немає закінчених речей), доскіплива невдоволеність критика навіяли йому такий сонет:

Якщо неперекладність — забобон,
То я — з найзабобонніших на світі:
З Верленом затужити в унісон?..
Чи парусом так само забіліти?..
Для товмача не кара це — закон:
Цю саму хвилю двічі не зустріти;
Що не струна — то інший обертон,
Щомиті — інший настрій на струні тій.
І все ж, найзабобонніший товмач,
Як плив, так i пливтиму — між невдач,
Од слова путь верстаючи й до слова.
А щоб не впасти в крайнощів полон —
Над забобоном б’юся знову й знову,
Якщо неперекладність — забобон… [3]

Ні, не мав рації Р. Фрост, стверджуючи: “Поезія — це те, що не піддається перекладу”. Навпаки: здатність поезії переходити з мови в мову — її властивість і суть, бо в поезії втілено прагнення бути почутим, і не тільки в себе вдома, на хуторі, повіті чи в країні, — вона спосіб порозумітися через моря й епохи, це погук до людей і відгук у ній багатоманітності вселенського людського досвіду. Мав рацію М. Гумільов, коли говорив: “Щоб осягти сповна якого-небудь поета, треба його прочитати перекладеним усіма мовами” [4].

Кажуть ще: Т. Шевченко сам писав твори нерідною мовою, вів нею щоденник. Забувають при цьому, які історичні й особисті нещастя спонукали до цього, а основне — що він перекладав рідною і саме рідномовні твори цінував як істинно художні. Поет дбав про свого українського читача і тому навіть “Слово про Ігорів похід” перекладав з давньої української мови своєю сучасною. “Плач Ярославни” він спершу переспівав, а далі взявся робити ще й переклад. Збереглися численні чернеткові варіанти цього тлумачення, відомого під назвою другої редакції. Відтінюючи першотвір, один одного й остаточні тексти переспіву й перекладу, всі вони засвідчують, що Т. Шевченко шукав точних відповідників першоджерелу. І при цьому показують, як розумів поет “Слово”, над чим саме думав. Зіставмо початок обох редакцій у “Кобзарі”:

В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
— Полечу, — каже, — зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…

В Путивлі-граді вранці-рано
Сумує, плаче Ярославна.
— Полечу, — рече, — зозулею,
Понад Дунаєм полечу!
Рукав бебряний омочу
В ріці Каялі… І омию
На княжому дебелім тілі
Засохлу кров його… Отру
Глибокії на любім ладо рани.

Кожне з двох прочитань Шевченко вважав самоцінним і датував окремо: 4 червня і 14 вересня 1860 року [5]. У роботі над текстом, перебираючи вервечку варіантів, поет пильно зосередився на тому образі, яким міг говорити в ньому художник-живописець. Уже в переспіві він експериментував трьома традиційними барвами — червоною, білою й чорною:

Омию кров на білім тілі
На тяжких ранах почорнілих…

Ці кольори з українських пісень вабили Шевченка також в іншому уривку “Слова” — “З передсвіта до вечора”. І грали відтінками у багатьох варіантах. “Тихе поле половецьке Неоране, несіяне”, — виписував поет у чернетках (ІЛ, ф. 1, № 3 і № 15) тло з цілинного спокою. Пробував ставити “не” окремо. А далі зважував дії й ознаки у драматичній картині, гадаючи, що ж змалювати білим, чому віддати перевагу — пензлю К. Брюллова, безпосередній правді страхіття (полю, устеленому вбитими воями) чи символу з пісенної традиції:

Копитами поритеє,
Білим трупом укритеє
І кровію политеє!

Почорнене копитами,
А костями побілене,
А кровію червоною

Дві інші проміжні версії так само втілюють перебіг сумнівів перед нелегким вибором. Міниться дихання вірша, ритм, музика звуків і значень, морфологія, з кожною деталлю — картина цілого:

Тихе поле копитами
Поорано, засіяно
Костяками, а кровію
Суто-густо поливано.

Половецьке чорне поле
Копитами поритеє,
Білим трупом засіяне,
А кровію политеє.

Ще один варіант (“Кобзар”, Прага, 1876, с. 361) і кінцевий, де чуємо стогін землі:

Чорна земля копитами
Розорана, засіяна
Костьми була, политая
Кров’ю…

Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Костьми земля засіяна,
А кровію политая.

Працюючи над образом у “Плачі Ярославни”, Шевченко залишив автограф кількох чорнових версій перекладу на звороті офорта “Автопортрет зі свічкою”:

(1) На добрім тілі обітру
Глибокії тяжкії рани
(2) На княжім добрім білім тілі
Засохлу кров його отру,
Глибокії омию рани
(3) На княжім добрім міцнім тілі
Засохлу кров його отру,
Глибокії омию рани
(4) [На княжім] добре міцнім тілі
Засохлу кров його отру
Глибокії омию рани
(5) [На княжім] міцно-добрім тілі
Засохлу кров та почорні[лу]
(6) [На княжім] міцно-добрім тілі
Засохлу кров зчорнілу
(7) Омию рани, обітру
Глибокії на ладо рани

Інші версії другої редакції (ІЛ, ф. 1, № 3; “Кобзар”, Прага, 1876, с. 362; “Більша книжка”, ІЛ, ф. 1, № 67, с. 307) так само засвідчують складну техніку перекладу. І тут усвідомлення глибини образу завдячує дії — не просто перебору слів, а уявному рухові олівця, різця чи пензля:

(8) На княжім добрім його тілі
Засохлу кров його. Отру
[було: …та почорнілу]
Глибокії на ладо рани
(9) На княжім твердім тому тілі
Засохшу кров їм обітру,
Глибокії запеклі рани
(10) На княжім добрім, білім тілі
Засохлу кров його… Отру
Глибокії на ладо рани [6].

Ще 14 квітня 1854 року Т. Шевченко у листі до А. Козачковського просив надіслати йому текст першотвору з прозовим перекладом (не абияким, тут поет був перебірливим): “Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик (як бачимо, тоді ще не відшліфований до норми так, як сьогодні. — В. Р.) “Слово о полку Игоря”… На твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те “Слово”, переведено на наш задушевний, прекрасний язик” [7].

Якщо гріх — не перекласти з мови своєї давньої, то чи гріх перекладати з теперішньої чужої? Повернімося до реалій сьогодення.

Чому в нас завелася оця мода — дивна з погляду інтересів розвитку й захисту рідної мови — полишати цитати неперекладеними? Чи ми замислюємося над тим, що, чинячи так, демонструємо переконання у мовній замкненості культур, у немічності й кволості власного інтелекту, який має мовний вимір, а тим самим — і невіру у виражальні можливості мови свого народу, зневагу до нього, відступництво?

Насправді ж усяка мова самодостатня, бо має практично безмежні питомі ресурси для вираження і саморозвитку. Розвиває, збагачує мову найбільше якраз переклад. Без перекладів мова згасає. Ясно ж бо, чому за часів колоніального поневолення України заборонялися українськомовні переклади й зазнавали всіляких утисків і переслідувань українські перекладачі. Не секрет і те, навіщо ще недавно твори українських письменників умисне тиражували в Києві в перекладах російською мовою “для місцевого вжитку” й так само російською дублювали для українського телебачення і без того нечисленні українськомовні художні фільми. А робив це не хтось — охочі перекривлювати на чужий смак і лад самих себе і для самих себе були серед своїх. Перебрехана В. Даньком поезія В. Коломійця “Рідна земля” підступно закликала українську дітлашню:

“Люби, неси, как звездный свет,
Ее язык и песни” [8].

Мовляв, ось вам, правнуки Кобзареві, декламуйте, вчітеся лицемірити!

Переклад щодо мови виконує захисну функцію. Тому одномовність твору узвичаєно вважати ознакою видавничої культури, яка вимагає в разі цитування впускати у свою мову всіх, не залишаючи за порогом представників якоїсь однієї чужої мови. Бо інакше що ж виходить? З ближчої польської мови, словник якої відрізняється від українського лише на 30 %, з сербської, що має 32 % відмінної лексики, і навіть з найближчої нам білоруської, до якої лексична відстань — усього 16 %, ми перекладаємо, бо впевнені, що так треба, а от із російської, що її лексикон на 38 % інший [9], — ні. З англійської, яка належить до іншої групи мов, також усе частіше — ні. То що хочемо цим сказати? Яку мовну культуру і який мовний стан в Україні утвердити?..

Невже той, що його свідомо ставлять на меті власники ЗМІ, чий винахід, цей “мовний вінегрет перехідного періоду”, покликаний дратувати обивателя потребою раз у раз переключатися з мови на мову, щоб тим самим здискредитувати в його очах корінну (державну!) мову? Для чого ж і засновують сотні чужомовних колоніальних газет, радіо- і телестудій у країні кобзарів, де українську мову, обов’язкову для вивчення в усіх школах, розуміють усі громадяни? Для чого завзято культивують довгоносиків, сердючок, кроликів, недорікуватих телекумів і подібних тарапуньок, а через них — згубний для розумового розвитку індивіда й нації суржик? І це тоді, коли Британія може не видати візи для в’їзду в країну, якщо не знаєш англійської мови, а Німеччина — не впустити до себе охочих репатріюватися німців, які не вивчили німецької. Сумнівів бути не може: насадження двомовності — інструмент витонченої антигуманної і нечесної політики. Така штучна, неприродна двомовність і задумана для того, щоб довести українське суспільство до стану психокультурної роздвоєності, до шизофренічної невизначеності, марґінальної непевності й, отже, легкокерованості. Завдання платних маніпуляторів масовою свідомістю й “агентів впливу” очевидне — відняти в багатомільйонного народу гордість і гідність, відсікти його від коріння, ослабити в людей здатність до порозуміння і єднання, задушити відчуття спільності долі й волі. “Двоязычіє” — засіб розконсолідувати, пересварити, затуркати й затюкати народ, посіявши в ньому комплекс саможерства й меншовартості — так-бо найпростіше усістися йому на шию. Дехто при цьому хоче ще й навісити йому ярлик дволикої нещирості, двоєдушного лукавства, зрештою виставити його дворушником і ненадійним партнером у міжнародній співпраці.

Правило підтверджується винятками, але винятки не можуть бути правилом. Іншомовні вкраплення припустимі хіба що у спеціальних студіях чи як стилістичний прийом, та й то, коли автора не зраджує відчуття міри, гармонії й мети. Кого переконає студія про шкоду суржику, що сама написана суржиком, хай би він і був не базарний, а олітературений “інтелігентський”, зокрема цитатний або рясний на неперекладений термінологічний заум?

Хоч українська мова освоїла найвищі вершини світової класики і має практично безмежний потенціал засобів вираження, презумпція її неповноцінності, страх виявити перекладом своє розуміння оригіналу в наш час настільки поширені, що навіть для читання книжок відомого інтелектуала й охоронця рідного слова І. Дзюби, як-от “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і “Застукали сердешну волю…” про “Кавказ” Т. Шевченка, замало знати тільки українську мову, якою автор уникає перекладати дрібні й чималі цитати, не помічаючи своєї непослідовності. Хіба не дивно, що книжку “Інтернаціоналізм чи русифікація?” видають у вишуканих і правдивих перекладах багатьма мовами, ніде не роблячи з цих перекладів мовного “вінегрету”, а з цитатного суржику її досі не перекладено суцільною, потужною і таки повнокровною українською?

У місткій книжці Л. Масенко “Мова і політика” є цікавий розділ — “Мовна стійкість”. Серед багатьох прикладів предмет ілюструють тут такі спостереження поліглота й мовознавця Ю. Шевельова: “Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії зберегли свої (себто імперські) права, включно до власного університету. Чим це закінчилося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою нібито батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено. Мораль вивести неважко.

Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я в Фінляндії, їду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, — нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко, конституція конституцією, а фіни фінами.

Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати автобусом до Мішелена. Питаю в шофера. Ні, автобус до Мішелена не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліна (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В останню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен”.

Дослідниця також покликається на спогад О. Давидова з роду декабристів про те, що під час його життя в Кам’янці на Черкащині на початку ХХ століття, коли між російським і польським панством налагодилося порозуміння, шляхетні полячки не переходили на мову завойовника навіть у найближчих приятельських стосунках, хоч добре її знали. Зауважмо, що жодна сторона не наслідувала і споконвічної мови краю, де жила, вважаючи себе тут господарем. “Навіть з нами, які першими простягли їм руку примирення, — писав О. Давидов, — вони ніколи не говорили російською, а тільки французькою… Ми, росіяни, ніколи не надавали значення цій формі протесту польських дам і тим позбавляли його будь-якого смислу” [10]. А смисл, на думку Л. Масенко, був високий — у національній солідарності, протистоянні російщенню, оберіганні від руйнації рідної мови. То чом би й шановній авторці не перейнятися високістю цього смислу, впустивши О. Давидова в українську мову? Тим паче, що назва розділу до того зобов’язує, а свідчення аристократа, як бачимо, цілком піддається перекладу. З інших-бо мов цитати у книжці перекладено, чим виправдати винятковий привілей одній?

Почитаймо численні статті на захист української мови в наших газетах патріотичного спрямування, задумаймося ось над чим: чому вони так само майже завжди двомовні — коли не через цитати, то через варваризми, яким є цілком повноцінні й питомі українські відповідники, а надто — через хворобливе і притому підкреслюване бажання передражнювати чужу мову, що так само не робить ані користі, ані честі своїй? Можна назвати з десяток учених, найбільш відомих в Україні своїми статтями й книгами на захист української мови, — і жоден з них (при всій їхній дослідницькій проникливості, освіченості, інтелігентності й переконаності в доцільності офіційної одномовності) не вільний від спокуси утнути задля стилістичного ефекту цей двомовний вибрик. Невже до цього зобов’язує сам предмет пізнання? Чи взагалі — пошук істини? Чи не підмінюється при цьому жанр, а заодно й предмет?

Безперечно, проблема має етичний вимір, і тут можна було б добряче покепкувати з недовершеності людської природи, не забувши виправдатися перед гризотами власного сумління. І перепинити мавпувальника: ти передражнюєш чиюсь мову, а чи приємно тобі, коли передражнюють твою? Але моралізування з приводу того, що кому хочеться і належить робити, не відкриє нам зерен тієї істини, яка уперто не дається здоровому глуздові, бо не спочиває на поверхні явища. До неї доведеться докопуватися — розкриттям суті того, що таке мова і що таке переклад. І, вочевидь, довго, адже забобони паразитують на неповноті знання, яку нам завжди компенсує уява, активна і творча. Суперечлива не лише правда, у кожного своя, — суперечливий і самий шлях до істини.

Авторові цих рядків останніх років тридцять випадало рецензувати чимало суто перекладознавчих статей, дисертацій і книжок, де, певна річ, і натяку не могло бути на якесь публіцистичне передражнювання чужої мови і де самим предметом часто було порівняння мов і різномовних текстів. Здавалося б, у такій галузі як сучасна теорія перекладу просто неможливо натрапити на вияви забобону неперекладності, та ще й у полишенні цитат без перекладу. І все-таки навіть тут вони трапляються нерідко, попри те, що всяке посилання на іншомовне джерело мало б кваліфікувати філолога за тим, як він його тлумачить і як ставиться до своєї мови, чи вміє перекласти, тобто чи здатний зрозуміти й подати чужу думку. Поруч з цим забобоном у парі зазвичай іде нічим не обґрунтоване переконання, що для термінотворення надаються слова тільки чужої мови, що “дуративність” краще звучить, ніж “тривалість”. Принциповим самоїдам зовсім невтямки, чому вчені Британії та США не витісняють з ужитку своє слово нашим tryvalist (spriyniattia, opovid, namir, postiyno тощо, пор.: рецепція, нарація, інтенція, перманентно).

Само собою, списати слово чи текст завжди легше, ніж перекласти. Але ця пряма й добре вторована стежка, коли її вибирають із лінощів чи з недомислу, зрештою веде до псування мови, до витіснення її із самої себе і непорозумінь, до “обмежених лімітів”, лампочок “осрам” та інших мовних калік-мутантів.

Звичайно, іншомовні вкраплення в тексті іноді важливі як ознаки стилю. У художніх творах вони можуть бути засобом індивідуалізації мови героїв. А загалом мова збагачується через запозичення навіть тоді, коли її виражальні потреби могла б задовольнити мобілізація її власних ресурсів. Суть проблеми не в тому, чи можуть варваризми взагалі стати в пригоді, а в тому, наскільки вони доречні, тобто чи сумірна користь від них із користю від збереження цілісності мовної системи. Адже така система хоч і відкрита, незамкнена, вона, щоб виконувати свої найважливіші функції (насамперед комунікативну і пізнавальну, а також функцію накопичення і збереження інформації), має бути обов’язково консервативною, закоріненою у свій національно-культурний ґрунт. Всеїдність у запозиченнях веде до руйнування цілісності мови, до вихолощення й заміни мови.

Власне, забобон неперекладності давній, як Вавилонська вежа. Від епохи Відродження, коли національні мови замінили літературну й офіційну латину, сумнів у можливості повноцінного перекладу лише утверджувався. Хоча світ доходив порозуміння і розбудовувався не тільки всупереч, а й завдяки відмінності мов. Відоме ж бо правило кібернетики: що більша різноманітність у системі, то вищий рівень її розвиненості. Багатомовність світу — велике благо, звичайно ж, за умови повноцінного функціонування мов як цілісних систем. Протилежністю цьому може бути одна на всіх і єдина для кожного землянина нежива одноманітна мова — всесвітній есперанто-суржик. Тому переклади були, є і будуть. Перекладач — чи не найдавніша професія світу, а її роль і лави нині невпинно зростають. Адже вона забезпечує співпрацю, єдність і поступ людства. “Хай би що казали про хиби перекладацької роботи, — писав Ґете, — вона була й залишається однією з найважливіших і найдостойніших справ, що зв’язують воєдино всесвіт” [11].

Той же Ґете радив перекладачам “добиратися до неперекладуваного”, бо “тільки тоді можна по-справжньому пізнати чужий народ і чужу мову”. Перекладність у принципі не означає всеперекладності, ілюзію якої створює цитування без зрушення букв — своєрідний цитатний буквалізм. Та й кому потрібна копія оригіналу, коли вона так само потребує тлумачення відповідником? Відмінна подібність, що нею є переклад, має безперечні переваги над дублікатом, і насамперед це перевага ясності й природності, зрозумілості й органічності вислову. Навіть за доступності тонкощів оригіналу переклад вигідний, бо надає сприйняттю широти, стереоскопічності й динаміки, а головне — він залучає свою культуру, збагачує її й тому виступає явищем людської культури як такої.

Перекладність — величина динамічна. Її межі рухомі відповідно до зміни умов. Зокрема вона залежить: 1) від близькості мов і дистанції між культурами (з якої мови українською перекладати легше: з японської чи з білоруської?); 2) від вивченості джерела, яке треба глибоко розуміти для того, щоб перекласти (а у класиків чимало темних місць); 3) від специфіки оригіналу, його жанру і стилю (поезію романтиків перекладати важче, ніж класицистську, опис старої автівки — легше, ніж наукове відкриття); 4) від розширення з плином часу ресурсів мови (власне, сам переклад розвиває мову так, що створює нові можливості для наступних перекладів); 5) від збільшення у читача так званих фонових знань, або тезауруса, який є поняттєвим апаратом сприйняття й пізнання (таким собі “локатором”, обмежена потужність якого в минулому примушувала адаптувати тексти, вдаючись до переказу, травестії, заміни чужих реалій своїми тощо) [12].

От і спитаймо любителів цитувати без перекладу.

По-перше, якщо українською мовою перекладено самобутню поезію Сходу, Гомера, Данте, Ґете, Гюґо, Байрона, Пушкіна і всього Шекспіра, та так, що за цими перекладами в університетах вивчають історію світової літератури, то невже цитатне українське слово затісне для ворушіння мізків тих російськомовних недорік — писак і промовців, зокрема й доморощених, позначених безпомильно вгадуваним і невідчепним малоросійським акцентом, — що ледве лико в’яжуть?

По-друге, якщо ми перекладаємо цитати не лише з найближчої білоруської, хоч вона нам зрозуміла і без перекладу, якщо перекладаємо з мов усіх інших наших сусідів (турків, румунів і молдаван, угорців, словаків, поляків), з мов наших етнічних меншин (кримських татар, греків, гагаузів, болгар та інших), перекладаємо з далекої китайської, якою на землі говорить у кілька разів більше людей, ніж російською, то з якої речі, за яким правом і з якою метою для цієї російської в українськомовних текстах робиться виняток при цитуванні?

По-третє, якщо дистанція між мовами у двосторонньому перекладі залишається незмінною, то чому російські засоби масової інформації й автори книжок завжди перекладають цитати з українськомовних джерел, взагалі не утруднюючи себе сумнівом з приводу того, піддаються вони перекладу чи ні? Чому тільки українськомовну автуру й ЗМІ виховано в дусі остраху перед самою думкою про можливість кривотлумачення, перебріхування і навіяної цим острахом потреби самовідсторонення, яке, по суті, і є справжньою зрадою? Зрадою справи, про яку йдеться, мовної культури і самого себе.

Хай також пояснять загалові редактори українськомовних газет, які друкують іншомовну рекламу поруч зі статтями на захист корінної мови, перенасиченими неперекладеними термінами й цитатами, чому вони вимагають від своїх читачів неодмінного знання ще якоїсь мови, крім своєї? Приклади? Та їх так густо, що в цій хибній практиці важко знайти винятки. Чому в такий нав’язливий і підступний спосіб читачеві доводять, тягнучи його в минуле, що без української мови він в Україні може любісінько обійтися, зате без російської чи англійської ніяк не обійдеться [13]? Щодо мільйонів українців це дикість, насильство, порушення людських прав. Це також повне нерозуміння того, що державна мова належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни з необхідності гуртуватися в народ — єдину продуктивну силу, впізнавану серед націй по голосу краю. Функцію державотворення, охорони культурної та інформаційної незалежності України може виконати тільки титульна корінна мова, яка для нашого краю органічна й питома. Опанування іноземних мов — справа добровільна: вивчай такі, які вподобав, і стільки, скільки подужаєш. Морально для українця в Росії, для українського поляка чи росіянина, крім державної, знати свою. Проте ні Конституція України, ні Всесвітня декларація людських прав не ставлять перед українцями на історичній Батьківщині обов’язку розуміти мову колишньої метрополії чи будь-яку іншу. Жоден правовий акт, якби навіть такий всупереч здоровому глуздові було ухвалено, не зобов’язує громадян володіти іншою мовою, крім споконвічної мови землі, на якій вони живуть і яка їх єднає.

1. Мороз Л. До глибин перекладу. — Літературна Україна. 12 грудня 1985 року.
2. Кундзіч О. Творчі проблеми перекладу. — Київ, 1973, с. 52.
3. Содомора А. Студії одного вірша. — Львів, 2006, с. 230.
4. Гумилев Н. Письмо о русской поэзии // Аполлон, 1914, № 5, с. 42.
5. Про роботу Т. Шевченка над “Словом” див: Івакін Ю. О. Коментар до “Кобзаря” Шевченка. — Київ, 1968, с. 325–330; Попов П. М. Шевченко й “Слово о полку Ігоревім” // Літературна критика, 1937, № 4, с. 63–82; Попов П. Н. “Слово о полку Игореве” в переводе Т. Шевченко // Слово о полку Игореве: Сборник исследований и статей. — Москва-Ленинград, 1950, с. 40–409; Айзеншток И. А. Работа Шевченко над переводом “Слова о полку Игореве” // Литературная учеба, 1939, № 2, с. 73–85. Бородін В. С. Новознайдені тексти Т. Г. Шевченка // Радянське літературознавство, 1964, № 2, с. 126.
6. Шевченко Т. Повне зібрання творів у 12 томах, т. 2. — Київ, 2003, с. 342—345, 533—539, 735–740.
7. Там само, — т. 6, С. 79.
8. Радчук В. Переклад — рушій чи гальмо? // Теорія і практика перекладу. Вип. 17. — Київ, 1990, с. 26–31; Радчук В. Глобалізація і переклад // Всесвіт, 2002, № 5—6, с. 134—136.
9. Лексичні відстані мов Європи. За даними А. Шайкевича, М. Еченіке та ін. Діаграма. Склав К. Тищенко. Лінгвістичний навчальний музей Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Також у кн.: Тищенко К. Метатеорія мовознавства. — Київ, 2000, с. 266–267.
10. Масенко Л. Мова і політика. — Київ, 1999, с. 21-22, 19.
11. Goethe. Gwsammelte Werke. … — Leipzig, S. 94.
12. Детальніше про чинники і динамічні властивості перекладності див. у статті: Радчук В. Перекладність в динаміці // Філологія і культура: Збірник наукових праць. — Київ, 1996, с. 35—40.
13. До речі, щодо “табеля про ранги” на “нашій — не своїй землі”. Київська англомовна газета “Kyiv Post” зовсім не друкує реклами та оголошень російською мовою. Чи українською. Але значну частину українських власних назв перекладає з російської — ніби за сумнозвісною секретною інструкцією Головліту, яка за радянських часів забороняла перекладати імена і назви з мов СРСР безпосередньо. Маємо в одній газеті дві столиці: Kyiv і Kiev. Також примітно, що Бібліотека Конґресу США і Британська бібліотека каталогізують назви кириличних книжок латиницею, транскрибуючи їх, тоді як у нашому повсякденні латиницю часто не кирилізують зовсім, два алфавіти можна зустріти навіть в одному слові.

Джерело: Частина 1, Частина 2, Частина 3.